Час від часу людство стикалось з епідеміями у різних частинах світу. Інфекційні хвороби виникали зазвичай через міграцію людей, зростання населення та низький рівень медицини й культури гігієни. Далі на ikharkovchanin.
В регіонах охоплених хворобою, смертність іноді сягала 90% населення. Лікарі довгий час не могли встановити чіткі діагнози, а систематизація та дослідження інфекційних захворювань сформувалась в кінці ХІХ століття.
Віспа та чума були найдавнішими чинниками мору. У ХІХ-XX століттях, теренами України кілька разів пронеслись епідемії холери, чуми, тифу, малярії, кашлюку, скарлатини, іспанського грипу та інші. Харків та область, в цей період, найбільше постраждали від холери та тифу.
Довгий час боротьбу з недугом ускладнювало незнання походження захворювання. Переважала думка, що хвороба провокується змінами погоди або збільшенням активності Сонця, а передається повітряним шляхом. Однак відкриття Р. Коха у 1883 році, виявило холерний ембріон, який передається зараженою водою.
Причини епідемії
Інфекційні хвороби ширилися зі сходу. У ХІХ столітті промислова революція вже набирала обертів, що сприяло зростанню населення в містах, зокрема у Харкові. Водойми забруднювались побутовими та промисловими відходами. Сміттєзвалища та стіки нечистот були звичайним явищем. Крім того, вирували війни, а з ними й переміщення військових, які в основному і сприяли розповсюдженню інфекційних хвороб. Впродовж ХІХ століття Харків пережив 4 епідемії холери.
У період 1914-1919 років, на території України знаходилось понад 60% військ Росії, а до Харківщини переміщувались біженці, полонені та поранені. Відомо, про прибуття до Харкова у 1914 році: близько 1500 осіб хворих на холеру та тиф, і понад 25000 біженців й військовополонених. У 1919 році через громадянську війну ситуація значно зіпсувалась. Погіршення санітарного-епідеміологічного стану виражалось у нестачі базових засобів гігієни, таких як гаряча вода, мило, чистий одяг та інше.
Здійснювати санітарний контроль ставало важко через брак спеціалістів. Холера розповсюджувалась забрудненою водою, а масове поширення вошей сприяло поширенню тифу.
Протиепідемічні заходи
У XIX столітті основним заходом проти холери було запровадження карантинів. У 1830 році були створені державні комітети для боротьби з холерою та запобігання епідеміям.
Території місцевостей, які постраждали від епідемії, оточувалися військовими, з дотриманням кордону, а всі, хто прибував, проходили шестиденну ізоляцію. Для цього використовували звичайні будинки місцевих жителів.
Для постачання продовольства була створена спеціальна “попечителька комісія”. Коштами місцевої шляхти на базі поліційних відділень були створені “холерні лікарні”. Впроваджувалась дезінфекція за допомогою хлорного вапна. Були створені “холерні цвинтарі”, де спалювали речі, одяг, постіль померлих від холери та самі тіла.
Місцева влада запровадила санітарний контроль щодо дотримання чистоти у приватних садибах, місцях торгівлі на промислових об’єктах. При порушенні правил накладались штрафи. Почались заходи нагляду за споживанням неякісної води. У 1879 році була створена перша артезіанська свердловина, глибина якої сягала 600 метрів. Вона дала можливість харків’янам споживати чисту та безпечну воду.
Медицина ще була на низькому рівні. Харківський лікар П. Добронравов вважав відновлення водно-сольового балансу лікувальним методом. Для цього рекомендовано вживати водний розчин солі, споживати воду з додаванням соку лимона, оцту, або вина. Тіло бажано було зігрівати, або розтирати настоянками з міцним перцем. Проти проносу – опійні краплі.
На початку XX століття, в районі Василівського острова була збудована піч для спалювання сміття, щоб уникнути сміттєзвалищ. Це був європейський інноваційний метод для боротьби з епідеміями.
Під час Першої світової війни, завдяки зусиллям Д. Заболотного, була проведена загальна вакцинація військових.
Аналіз заходів, вжитих у минулому для протидії епідеміями, підкреслює важливість дотримання особистої та соціальної гігієни, а також санітарних норм.