Про неформальне фотомистецтво Харкова, що зародилося у 1970 роках, суспільство відкрито заговорило лише з набуттям Україною незалежності. Андеграундні процеси непокори та прагнення творчих людей до самовираження засобами фотографії відбувалися паралельно до інших видів мистецтва. Ці процеси вписувалися до світових тенденцій нової епохи постмодернізму. Щоправда, харківських митців на експерименти спонукала обмежена радянська дійсність, що чітко регулювала та нав’язувала людям поняття моралі та ідеології. Формальна “правильність” поведінки й “чистота” людського духу ніяк не поєднувалися з непоказною бідністю, алкоголізмом та бандитизмом, що панували на вулицях. Мистецтво харківської школи фотографії сформувалося як спротив системі й прояв внутрішньої свободи окремих художників. Далі на ikharkovchanin.
Як самовираження харківських фотолюбителів стало мистецтвом
Експерименти у сфері художньої фотографії, що набули характер великого мистецького руху, розпочалися з організації любительських фотоклубів у Харкові 1960 років. Дослідники ведуть відлік ХШФ (харківської школи фотографії) від 1971 року, коли Євгенієм Павловим та Юрієм Рупіним було ініційовано створення колективу “Час”. До нього увійшли й інші митці, серед яких Борис Михайлов, Олександр Супрун, Геннадій Тубалєв, Олег Мальований, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко.
“Теорія удару”
За ідеєю художників фотографія не мала бути “зручною”. Якщо митцю своєю роботою вдавалося викликати емоцію, вважай, він досягав мети. А найліпше, якщо емоція була негативною, здатною поставити людину у незручне становище, спровокувати на активний опір побаченому. Це був так званий “удар кулаком” від перегляду фотографії. Його можна порівняти з античним поняттям катарсису (очищення через страждання). Вивільнення емоцій через мистецтво здавна було важливим психологічним важелем впливу на людину. Вигадуючи щось нове, митці ХШФ ніби потрапили на гачок постмодерністської іронії про те, що в мистецтві все вже вигадано й лишається тільки повторювати. Втім в українській фотографії кінця XX століття існувало ще багато табуйованих тем і “незвіданих територій”, що вели допитливих художників власними шляхами відкриттів.
“Теорія удару” в галузі фотографії, маніфестована харківськими митцями у 1970 роках, випередила теоретичне есе “Camera Lucida” Ролана Барта, опубліковане у 1980 році. У ньому філософ використав термін “punctum”, тобто укол чи пак удар, здатний створити особистісний зв’язок споглядача із фотографічним об’єктом. Виявляється, передова для усього світу теорія і фотографічного мистецтва зокрема вже була доведена на практиці невідомими тоді харківськими художниками, які лише починали свої багато чисельні експерименти.
“Шиза” у Харкові
Розуміння абсурдності світу, що відбилося у різних видах мистецтва XX століття і базується на песимістичному ставленні людини до навколишньої дійсності, також втілилося у творчості художників ХШФ. Їх фотографії набули вигляду сюрреалістичних картин, де реальність зіштовхувалася з уявою авторів. Для цього вони також вигадали свій термін “шиза”, який згодом став часто вживатися у професійних колах.
Після появи ХШФ безіменне фотографічне мистецтво отримало статус авторського, що являло собою відображення світу крізь призму бачення художника, де кожен твір – його висловлювання.
Технічні особливості мистецтва ХШФ
Митці створили нову візуальну мову фотографії, що характеризується постійними технологічними експериментами, на які спонукала бідність технічного забезпечення фотографів. До основних інструментів, що використовували художники ХШФ, належали накладання слайдів, створення колажів та монтажна техніка, ручне розфарбовування чорно-білих фотографій, соляризація. Для створення окремих знімків застосовувався концептуальний підхід.
Зміна поколінь ХШФ
За більш ніж п’ятдесят років діяльності харківської школи фотографії змінилося кілька поколінь художників, які разом дружили, фотографували й наслідували естетичні ідеї один одного. Мистецтвознавці виокремлюють три покоління ХШФ, чиє мистецтво пов’язують не так спільні ідеї чи техніка створення робіт, як бунтівний характер творчості.
Митців ХШФ об’єднує несприйняття офіційного мистецтва, небажання обмежуватися суто технічною майстерністю, прагнення до експериментів, готовність вийти за межі об’єктивного сприйняття реальності й зробити фотографію суб’єктивною. Якщо дійсність залежить від сприйняття, то й мистецтво фотографії має бути суб’єктивною фантазією його автора.
Хто це все придумав
Тетяна та Євгеній Павлови – люди, завдяки яким існує поняття “харківська школа фотографії”. Євгеній як один із бунтівників і засновників харківського угрупування фотохудожників “Час” брав участь у формуванні естетики та теоретичних основ нового мистецького середовища. Тоді ж він познайомився з дівчиною, на ім’я Тетяна, яка надихала його на ліричні чуттєві фотографії. У 1976 році у Києві Євгеній Павлов створив інтимну серію фотографій під назвою “Кохання”, де ніжність та еротика зображені на тлі занедбаних урбаністичних конструкцій. Тетяна стала частиною мистецького життя Харкова як модель і друг художника, а також кваліфікований мистецтвознавець. Саме вона розпочала процес дослідження харківської фотографії кінця XX століття, закарбувавши його у дисертаційній роботі “Фотомистецтво в художній культурі Харкова останньої третини XX століття” (2007). У ній було вперше обґрунтовано термін “харківська школа фотографії” і на науковому рівні розповідалося про місцевих художників.
Основні угруповання ХШФ
Перша група художників “Час” своєю появою внести авангард у фотомистецтво України, а Харків став центром його розвитку, тривалий час утримуючи цю позицію. Назва угруповання символічна. Митці були дітьми свого часу, разом з тим його випереджаючи, адже творчість цих художників йшла у розріз із тогочасними соціополітичними тенденціями.
До основних імен групи “Час” також додалися знакові прізвища Сергія Солонського, Віктора Кочетова, Романа П’ятковки. Усі ці художники багато експериментували з представленням зображення на загал. Саме у їх творчості відбулося душевне і буквальне оголення натури. Відверте зображення людського тіла на фотознімках харків’ян було таким же природним як на малярських картинах художників доби Відродження або полотнах Рембрандта. Проголошення свободи самовираження митця через еротичне зображення органічно вписувалося до “теорії удару”. Серія знімків оголеної чоловічої натури “Скрипка”, знята Євгенієм Павловим у 1972 році започаткувала еротичний, а згодом і порнографічний напрямок розвитку ХШФ.
Непримиримість індивідуальностей художників призвела до розпаду групи “Час”, але на її місце прийшли наступники, учасники об’єднання “Контакт”, організованого у 1984 – 1986 роках. Серед учасників були Міша Педан, Ігор Манко, Володимир Старко, Сергій Братков, Леонід Песін, Борис Редько, Костя Мельник, Геннадій Маслов. Пізніше учасники вирішили перейменувати групу на “Держпром”, на честь всесвітньовідомого хмарочоса і символу стійкості й моці Харкова. Особливістю їх робіт було звернення до прямої фотографії з акцентом на чорно-білі документальні світлини.
Угруповання “Держпром” умовно називають другим поколінням ХШФ. Це стосується й “Групи швидкого реагування”, яка прийшла на зміну “Держпрому” у середині 1990 років. Її учасниками стали художники першої та другої хвилі ХШФ Борис Михайлов, Сергій Братков, Сергій Солонський, а також дружина Михайлова Віта. Особливістю діяльності художників була активна взаємодія із публікою, тому їх роботи переважно створювалися у формі акцій та перформансів, лишаючи для фотографії документальну функцію архівування.
З появою у XXI столітті професійного обґрунтування існування ХШФ, сучасні митці самостійно почали визначати себе як частину цього мистецького напрямку.
Послідовниками “Групи швидкого реагування”, а саме формату провокативних акцій стала група “SOSka”, сформована у 2005 році (Микола Рідний, Сергій Попов, Ганна Кривенцова). У 2010 році амбітними художниками створено групу “Шило”, відому завдяки творчості Сергія Лебединського та Владислава Краснощока. Вони відверто “загравали” з роботами старшого покоління ХШФ, створивши свій варіант чорно-білої документальної фотографії у техніці літ-друку. У 2012 році від групи відокремилися закохані Юлія Дроздек та Олексій Соболєв, відомий під псевдонімом Василіса Незабаром. Пара розпочала спільний творчий шлях на ниві фотографічного і перформативного мистецтва під назвою “БОБА-груп”.