Навесні 1918 року реформована Українська армія впевнено проводила зачистку лівобережної України від бандформувань комуністичних терористів. Далі на ikharkovchanin.
Величезну матеріальну допомогу надала Німеччина і Австро-Угорщина, але при цьому до цих пір багато харків’ян вірять в два міфа, далеких від реальності.
Міф перший: «Німці увійшли до Харкова»
Насправді німецькі війська в цій «антитерористичної операції» фактично не брали участь, а за традицією всіх «миротворчих контингентів» просто перебували в рамках «міжнародної спостережної місії». Це підтверджується тим, що до цього кілька місяців «більшовики» влаштовували свавілля в усіх містах лівобережжя при потуранні «європейських союзників України». Після декількох років запущеної нинішньої ситуації на Донбасі тепер нам легко уявити таку «миротворчу» суть західних «партнерів». Друге підтвердження про фактичне неучасть німців і те, що саме Українська армія, що складається з українців, звільняла Україну – це як кілька місяців по тому німецькі війська залишили Україну на розтерзання кривавому режиму – просто сіли в потяги і поїхали.
Міф другий: «Харківські більшовики»
Насправді те, як тікали в бік Воронежа деякі загони червоних терористів, вказує те, що червона армія в Харкові складалася в абсолютній більшості з маргінального зброду російських провінцій. Якщо б були місцеві – вони би бились до останнього. «Більшовиків» підтримувало лише мала, п’ята частина харків’ян, і то, багато в чому ті, хто переселився сюди з північних регіонів під час індустріалізації міста. Місто радісно зустрічало визволителів війська Болбочана і після цього привітало урочистий парад німецької дивізії, що входила в місто по вулиці Катеринославській.
Для нормальних людей і Росії і України комуністичний режим став спільною бідою, тому не можна ситуацію 1918 року вважати випадом українців проти росіян. Перш за все, від своїх же російських «ватників» постраждали самі російські жителі і політики, інтелігенція, бізнесмени, землевласники.
Хоча ідея суверенітету України була, і незалежність Української Народної Республіки була формально визнана тим же німецьким урядом влітку 1918 року, і ця незалежність нікому не загрожувала і знаходилося в своїх кордонах без загрози нападу на сусідів.
В ніч з 3 на 4 квітня підрозділи під командуванням Болбочана увірвалися в Огульці, а вже 4 квітня українська піхота і кіннота звільнила станцію Люботин. Червоні терористи втекли поспішно, кидаючи техніку і провіант, і при цьому їх бронепоїзд був спущений з рейок, блокувавши можливість вивезення техніки та боєприпасів.
А в Мерефі – наочний приклад – як українцям довелося вирішувати подвійне завдання. 5 квітня довелося терміново захоплювати великі тилові склади «більшовиків», для того щоб склади не достались … німцям!
Вуличні бої в Харкові тривали 7 квітня і завершилися з ранку 8 квітня. Місто було звільнено від червоного мракобісся.
Харків знову зажив повноцінним європейським життям, зігравши потім свою роль в антигетьманським повстанні, після якого «євросоюз» відвернувся від України, залишивши нас з нашими внутрішньополітичними чварами.
