«Ейфелева Вежі» хоча й асоціюється сьогодні з Парижем, але на початку минулого століття у вежі були свої злостивці, їхня кількість вимірювалася не маленькою групою, а буквально половиною французького суспільства. Аналогічна історія трапилася через півстоліття, але вже у Харкові. Тільки замість творіння епохи модернізму, в центрі міста збудували велетенську, незграбну споруду. Сьогодні ми ознайомимося з історією харківської «Ейфелевої Вежі» та її будівництва. Далі на ikharkovchanin.
Історія харківської «Ейфелевої Вежі»
ХНАТОБ – один із перших культурних центрів Харкова. За всю свою історію він переїжджав лише один раз, але переїзд змінив вигляд міста назавжди. Спірна для містян історія розпочалася 1812-го. На вулиці Римарській 12 з’явилася непримітна будівля. Її архітектура, мешканці, навіть мета споруди не залишили слідів в пам’яті як містян, так і самого Харкова. Але місце в центрі міста, що швидко розвивається, без уваги з боку підприємців залишитися просто не могло. Так, 1855-го будинок перейшов у володіння Зарудного, який і перебудував його під концертну залу. У 1884-85-х споруда знову перейшла до нових володарів, і знову була перебудована. Цього разу остаточно в оперну залу.
Протягом наступних років, аж до кінця 1960-х, ХНАТОБ розширювали, реставрували та обережно оновлювали. Але в результаті будівля була визнана аварійною, що стало приводом розгорнути проект будівництва нового велетня. Тоді й розпочинається історія харківської Ейфелевої Вежі.
Порівняння з символом Парижа якомога чіткіше ілюструє ставлення містян до нової будівлі ХНАТОБу. Також як і у Франції кінця XIX-го століття, монументальна будівля викликає збентеження, невдоволення та просто змішані почуття у всіх, хто бачив місто до неї.
Новий ХНАТОБ – будівля, споруджена у стилі бруталістської архітектури: грубі форми, велетенські розміри, рубані, наче сокирою, повороти. Складається враження, наче метою архітекторів було збентеження відвідувачів «нависаючою плитою» та елементами гігантизму кінця 50-х.
Олію у вогонь підлив той факт, що нова будівля ХНАТОБу замінила собою символ Харкова тих років – ротонду з балюстрадою. Урізавши парк Шевченка, заполонивши композицію Дзеркального струменя та замінивши витончені обводи грубою, важкою громадиною – дивно було очікувати від містян прийняття нової символіки міста.
Слід сказати кілька слів й про саму будівлю. Новий образ ХНАТОБа, окрім моди на бруталізм, був продиктований і бажанням комуністичної партії. Коли говорять про Харківський театр опери та балету, найчастіше забувають, що конструкція була споруджена насамперед с ціллю проведення партійних з’їздів місцевого значення. Тоді було модним робити монументальні споруди з ідеологічним підтекстом. Звісно важко уявити який сенс несли у собі рубані форми ХНАТОБу, але будівля і сьогодні зустрічає здивованих гостей міста (і зрідка дратує харків’ян).
Але час усе змінює, з відкриття театру минуло вже 30 років і ставлення більшості містян до театру змінилося. Про це поговоримо далі.
…Тому він снідає прямо під нею
Говорячи про ставлення сучасних харків’ян до ХНАТОБу, важко не згадати історію про парижанина, який щиро ненавидів Ейфелеву Вежу, який при цьому регулярно снідав прямо під нею. «Це єдине місце, де не видно цієї потворної незграби» говорив він.
Теж саме трапилося і з театром опери та балету. Хоч він і виглядає дивно, контрастно на тлі витонченого Дзеркального струменя, але, як і паризька пам’ятка, асоціюється з містом. Зміненому центру Харкова вже 60 років, зросло 3 покоління, що не бачили місто до перебудови. Сьогодні ХНАТОБ відносять до однієї з візитівок міста.
Всі вже звикли до архітектурної примхи й здебільшого просто не звертають на театр уваги. До того ж не можна забувати, що це велика будівля, яка дозволяє проводити як культурні фестивалі, так і заходи міського масштабу.
Життя вирує не лише всередині театру, а й зовні. Харків’яни облюбували й майданчик навпроти. Нині там розкинулися фонтани, гуляють містяни та інколи відбуваються культурні заходи: концерти просто неба, виставки робіт художників, скульпторів та багато іншого. А за ХНАТОБом іноді показують кіно, правда, останніми роками це відбувається все рідше і рідше.
Нині вже ніхто не дивиться на театр, як на незрозуміле явище минулого століття, він успішно перейшов у нове століття і йти нікуди не збирається.
