Юрій Ніколаєнко – актор-харків’янин, сценічна творчість якого відома і дітям, і дорослим. Його мистецька практика, розпочата у 2000 роках, стоїть біля витоків професійного “Театру 19“. Про шлях місцевого актора XXI століття читайте далі на ikharkovchanin.
Шлях до професії
Не кожен мріє стати актором: бути на видноті в інших людей, та ще й не самим собою, а в сценічному образі. Актор – це справжній перевертень та до того ж психолог, здатний прийняти подобу іншої людини, тварини й навіть предмета. Як і кожна професія, акторство накладає свій відбиток на життєвий шлях, долаючи скутість, невпевненість та відлюдькуватість, що часто перешкоджають розвитку й росту особистості.
У дитинстві Юрій Ніколаєнко не мріяв про акторство. Його творча кар’єра розпочалася неочікувано для сім’ї, друзів та самого Юрія. У 2015 році авторка статті провела дослідницьку роботу, створивши нариси до творчого портрета актора. Цей матеріал був чи не першою спробою розповісти загалу, хто такий Юрій Ніколаєнко та чим він займається в театрі.
Юрій народився у Харкові, в 1981 році. Жив собі й горя не знав, аж раптом перед випускним класом батьки вирішили переїхати у селище Кінне Лозівського району. Дружня атмосфера маленького селища, де люди більш відкриті один до одного, ніж у великих містах, допомогла Юрію інакше поглянути на своє майбутнє. Він любив історію і думав пов’язати з нею своє життя, вступивши до педагогічного інституту. Запасним варіантом була освіта фізкультурника. Та доля вирішила інакше. У сільській школі Юрій брав участь в аматорських сценічних виступах, і несподівано вибір професії заграв для нього новими фарбами.
У 1998 році Ніколаєнко вступив на кафедру акторської майстерності театру анімації (керівник курсу Світлана Фесенко), попри початкове бажання навчатися на актора драматичного театру. В університеті він знайшов чимало друзів, закоханих у театральне мистецтво. Це були студенти різних курсів та спеціальностей, такі як режисер Ігор Ладенко та актори Сергій Савлук, Сергій Бабкін, Олег Дідик. Разом вони об’єдналися в команду однодумців, що пізніше стала відомою як “Театр 19”.
Першою виставою майбутнього театру була постановка “Павло I” (2002) за Д. Мережковським, дебютна для Юрія як драматичного актора (роль спадкоємця Олександра).
У 2002 році Ніколаєнко закінчив Харківський національний університет мистецтв імені І. Котляревського, але роботи за спеціальністю фактично не мав. “Театр 19” будувався з нуля, і поодинокі вистави не приносили акторам достатнього заробітку. Юрій був змушений шукати менш перспективну для себе роботу. До 2005 року працював вантажником, а також ведучим масових заходів. Цікавим досвідом була робота в клубах міста, що являла собою сценічні виступи з комедійними номерами.
У 2005 році Ніколаєнка взяли на роботу штатним актором до Харківського театру для дітей та юнацтва. З того часу його кар’єра пішла вгору в обох театрах, що за багато років стали для актора по-справжньому рідними.
Ролі актора в “Театрі 19”
Юрій Ніколаєнко пройшов усі злети й падіння разом з цим театром: від постановок на старті до фрустрації колективу під час карантинних обмежень через епідемію ковіду та до занепаду театральної діяльності через війну (2022). Кращі вистави “Театру 19” пов’язані з іменем Юрія Ніколаєнка.
Вистави 2005 – 2010 років
Після вистави “Павло I” Ніколаєнко зіграв Поліцейського у новій редакції постановки 2001 року “Любоff”. У кількох наступних роботах театру були залучені інші актори. У першому варіанті вистави-довгожителя “Двері” (2005) роль Професора грав Олександр Маркін. Та найбільше глядачам у цій ролі запам’ятався саме Ніколаєнко, який перейняв естафету від друга. Багато років поспіль Юрій грав пихатого Професора у сірому костюмчику з яскраво-червоними шкарпетками на ногах. У Професора Ніколаєнка особлива манера розмовляти, розтягуючи слова. Він вміє виставляти хитромудрі філософствування як щит від небезпеки, чи то в розмові з незнайомцями, чи перед обличчям смерті.
Окрім Професора, Ніколаєнко втілив й інші характерні ролі, беручи участь у переважній більшості вистав театру. З-поміж плеяди образів, створених актором, виокремлюється персонаж Олексій Новіков – пітерський студент, який потрапив “на перевиховання” до підсобного господарства Радянської армії. Він – головний ліричний герой вистави “ЧМО” (2006), де фарсові сцени поєднані з трагічними. На роль Ніколаєнка накладено складний психологічний рисунок, де високі моральні якості й щира віра в існування Бога придушуються та ще й перекручуються навколишнім середовищем. Новіков стає жертвою знущань та пригноблення, армійські “діди” змушують його перетворитися на таких же байдужих та агресивних “шакалів” як вони самі. Герой Ніколаєнка долає усі випробування включно з формальною відмовою від своєї віри – щоб врятувати набутого друга (такої ж жертви) від страшної розправи. Ніколаєнко напрочуд чесно втілив цю роль, черпаючи з колодязя власної духовності.
Працюючи над ролями до наступних вистав театру, актору знадобився весь спектр своїх емоцій та неабияке натхнення. Режисер доручав йому грати різнохарактерних персонажів. Другорядні ролі Ніколаєнко перетворив на гідні того, щоб заради них глядачі йшли до театру. У шекспірівській виставі “Наш Гамлет” (2009) епізодичні персонажі захоплюють не менше, ніж головні герої. А Ніколаєнко грає аж трьох з них – придворного Блазня, Могильника та Розенкранца і Гальденстерна (як одного персонажа). Попри маленькі ролі гра актора насичена виразними засобами, але зіграні персонажі часом нагадують один одного. Акторська багатозадачність Ніколаєнка повторює рольову модель давньогрецького театру, де число виконавців драми не перевищувало трьох, натомість дійових осіб п’єси могло бути набагато більше. На рахунку Ніколаєнка понад три формальні ролі. Двох могильників з трагедії Шекспіра об’єднано в одного персонажа, так само як і Розенкранца з Гільденстерном. Здвоєний образ лицемірних зрадників Гамлета виглядає найвиразнішим з-поміж інших. Зовнішня карикатурність поєднується з неприємним голосом персонажа, а оживлення Ніколаєнком ватяної миші у пташиній клітці нагадує про його фах актора театру анімації. Ця гра з “мишею” – одна з найяскравіших сцен вистави.
Вистави 2011 – 2018 років
Уміння вправно володіти голосом, змінювати ходу та мову тіла провели Ніколаєнка від яскравих епізодичних сцен до головної ролі у виставі “Кароль” (2011). У ній актор грає діда, мисливця на Кароля, в абстрактних умовах, заданих драматургом С. Мрожеком. Для образу діда, схибленого на ідеї вбити примарного злодія, Ніколаєнко знайшов цілком реальне звучання. З кволого буркотливого старця його персонаж перетворюється на маскулінного живчика, готового на смерть вразити того самого Кароля.
Цікаво спостерігати, як змінюється калейдоскоп ролей цього актора, як майстерність в одній і тій же виставі з часом вдосконалюється та набирає обертів. Неодноразово Ніколаєнку доводилося грати ницих персонажів, і попри приємний характер в реальному житті, вони йому завжди вдавалися. Вжитися в ролі підступних героїв Ніколаєнку довелося у виставах “Найлегший спосіб кинути палити” (2012) та “Шукаю роботу” (2013). В одній він мстивий однокласник, який живе у дружини під каблуком, в іншій – холоднокровний роботодавець, який вдає перед кандидатом на роботу його суперника-трансгендера.
За довгий час, проведений в цьому театрі, Ніколаєнко не перестав отримувати нові виклики в акторській майстерності. Він зіграв тварину з людськими звичками у “Звірячих історіях” (2016) та показово театральні комічні ролі у “Щасливо” (2017) і “Пожалів дурень дурненьку” (2018). Усі зіграні ролі підкреслюють його харизму, впевненість у собі та любов до своєї справи. Юрій Ніколаєнко є невіддільною частиною “Театру 19”, почасти відомого через його акторський внесок. “Схрестимо пальчики” аби його найкраща роль у цьому театрі ще не була зіграна.
Роботи в ХТДЮ
З 2005 року у Харківському театрі для дітей та юнацтва актор зіграв багато ролей, і чимало з них героїчного плану. Враховуючи специфіку театру, основні свої образи Ніколаєнко втілює в межах репертуару для дітей (Лель зі “Снігуроньки”, Кай зі “Снігової королеви”, Синдбад із “Синдбад-мореплавець та Мідне Місто”). З багатьох ролей актор вже давно виріс, але вони добряче тренують молодість душі та дитячий погляд на життя, далекий від скептицизму та байдужості. Є в театрі й вистави для дорослих, де Ніколаєнко теж грає (Чорта й Потьомкіна з “Ночі перед Різдвом”, Куця з “Лісової пісні”).
Пару десятиліть у театрі для дітей – це пристойний термін для напрацювання майстерності та заглиблення до дитячої психіки з особливим світовідчуттям. Усвідомлено грати вистави для маленьких людей непросто, але це вже інша історія.
Продовживши роботу в театрі після 24 лютого 2022 року, Юрій Ніколаєнко рятує дитинство харків’ян від страхів війни за допомогою оживлення казки. У казках добро перемагає зло, а надію на щасливий фінал повинні мати не лише діти, а й дорослі.
