Впроваджуючи експеримент на сцені, Андрій Жолдак мріяв творити сучасний український театр. І найбільш плідною була його співпраця з харківською трупою. Режисерський театр А. Жолдака вибудуваний за ігровим принципом, і у харківський період був спрямований на виховання нового “квантового” актора, для якого немає нездійсненних завдань. Колаж та компіляція були основними інструментами створення п’яти його харківських вистав. Далі на ikharkovchanin.
У період між 2002 та 2005 роками А. Жолдак обіймав посади художнього керівника та генерального директора Харківського драматичного театру імені Т. Шевченка. Користуючись з нагоди, режисер здійснив п’ять постановок з харківськими акторами: “Гамлет. Сни”, “Один день Івана Денисовича”, “Місяць любові”, “Гольдоні. Венеція”, “Ромео і Джульєтта. Фрагмент”.
Шекспірівські вистави: “Гамлет. Сни”, “Ромео і Джульєтта. Фрагмент”
У своїх роботах А. Жолдак завжди виявляв тяжіння до літературної класики, де письменники апелюють до підсвідомого, зображують страшні боки людської природи, розкривають психологічні основи поведінки. Режисер звертається до підоснови творів В. Шекспіра, А. Чехова, Ф. Достоєвського. Менше з тим, за харківського періоду А. Жолдак майже не використовував літературний текст. Митець опрацьовував візуальний образ, пластику, ритм, музику, проставляв світлові акценти, ігноруючи сюжет та мову на сцені.
Вистави за творами В. Шекспіра (2002 та 2005 років) збудили інтерес у всіх, хто вважав англійця пережитком минулого. А. Жолдак витяг назовні інстинктивну основу центральних трагедій В. Шекспіра, єднаючи наскрізну дію з неоднозначними метафорами. Вистави складалися з численних акторських етюдів, що швидко змінювалися і викликали у глядача цікавість та відразу водночас. Постановки А. Жолдака вибудувані за принципом колажу, що дозволило скомбінувати велику кількість різномастих сцен в одну роботу.
Актриса Оксана Стеценко, яка виконувала роль Гертруди, описувала свій досвід роботи над виставою “Гамлета” так: “Тоді ми підняли планку власних можливостей так високо, що особисто я вже, наприклад, не хочу опускатися нижче. Тобто Андрій на тому етапі дав нам певний поштовх. Можливо, навіть революційний”.
Вистава “Один день Івана Денисовича”
У 2003 році у харківському театрі здійснено постановку “Один день Івана Денисовича”, навіяну повістю О. Солженіцина. А. Жолдака, у першу чергу, цікавила реальна історична трагедія, зображена через один день з життя ув’язненого солдата радянської армії. Несправедливо засуджена людина, яка пережила німецький полон, потерпає від агресії своїх “побратимів”.
Якщо герої В. Шекспіра у виставах А. Жолдака максимально відірвані від авторських часу і простору, то “Один день Івана Денисовича” має конкретний візуальний образ. Декораційна компонента наближена до гнітючої атмосфери табору для ув’язнених. Вистава вирішена із застосуванням кричущого натуралізму зразка Еміля Золя: “підпільний” вхід на сцену повз вівчарок, що рвуть ланцюги; клітки; людина у наморднику на ланцюгу наче собака; відра ароматних варених яєць – як метафора достатку серед голоду та знедолення. Через трансляцію агресії та натуральні ефекти у виставі глядач не відчував себе у безпеці ні психологічно, ні фізично.
Вистава “Місяць кохання”
Естетика постановки 2003 року “Місяць кохання” за п’єсою І. Тургенєва “Місяць на селі” цілковито відрізняється від “Одного дня Івана Денисовича”. Чорно-біле кольорове сценографічне рішення визначило тональність сприйняття вистави. Постановка в стилі ретро не лякала, а зачаровувала “магічними” візуальними ефектами. Пластичні акторські етюди під звуковий супровід органічно поєднувалися з елементами театру ляльок. Взаємодія з рухомими ширмами на фоні гри світла та тіні робило й акторів подібними до ляльок. Сценічна дія відбувалася не лише на горизонтальній площині, а й по вертикалі та навіть у повітрі. “Прориваючи” простір ширм, голови, руки та ноги акторів ширяли у просторі.
Тематика вистави відповідала своїй назві, демонструючи мінливості кохання між молодими людьми на селі. При тому сільська атрибутика зображена стильно та гламурно. Імітація середовища передана за допомогою звукового супроводу: шуми грому, дощу та пострілів; природне звучання курей, корів та інших свійських тварин. Також у виставі були моделі-опудала тварин.
Та А. Жолдак не був би собою, якби не втнув щось шокуюче пересічного глядача: на афіші вистави було зображено процес спарювання собак.
Вистава “Гольдоні. Венеція”
Головним у виставі 2004 року “Гольдоні. Венеція” було не слово драматурга, а романтичне місто, що йде під воду. Саме загибель Венеції стала провідною ідеєю цієї постановки А. Жолдака. Продовжуючи свою естетику кінокадрів і етюдного методу творення сценічної дії, режисер пов’язав мотив потопу з центральним образом риби (жива рибка в акваріумі та штучна двометрова модель). Персонажі вистави подібні один до одного, вони не мають індивідуальності. Вода як безмежна стихія оточує простір сцени, тисне на героїв вистави. Інтер’єри стилізовані під старовину (мінус два-три століття), але чим більш насичений деталями сценічний простір, тим безглуздіше виглядають персонажі та їхні дії. Вистава в цілому складалася з асоціацій, без прив’язки до будь-якого тексту. Втім, вказівка на ім’я Карло Гольдоні наводила глядачів і критиків на умовний зв’язок вистави з п’єсою “Слуга двох панів”. Замість комічної постановки сценічна дія пройнята трагічним передчуттям смерті. У фіналі персонажі дійсно гинуть – йдуть під воду. Нововведенням режисера була зміна місця акторської дії та глядацьких місць упродовж трьох актів. Вистава має камерний формат і здійснена на малій сцені театру.
Довгі за часом вистави були особливим типом “знущань” режисера з глядача. При тому напрацьованого репетиційного матеріалу в трупи було так багато, що можна було здійснити ще кілька постановок.
Послідовно роздягаючи усіх акторів театру впродовж п’яти вистав, А. Жолдак знімав з них психологічні затиски, вікові відмінності, соціальні статуси (заслужених і народних артистів і випускників театральних вишів). Усі були рівними, навіть між головними й другорядними ролями не було суттєвої різниці в тексті та сценічному часі.
На жаль, кричущий постмодерн за версією А. Жолдака не сприйняв жоден державний театр України, а сам режисер не взявся до створення власної трупи. Мігрувавши до Європи, А. Жолдак домігся роботи з великими театральними колективами, як драматичної, так і музичної сцени. З часом від візитівки “український режисер” лишилися самі слова, бо черкаська вистава 2008 року “Ленін Love. Сталін Love.” за романом В. Барки – чи не остання, поставлена А. Жолдаком в Україні.
У 2021 році театрознавиця Ганна Веселовська назвала цю виставу кульмінацією подій українського театру часів незалежності України, оскільки “в ній не просто рефлексія українців на власне минуле, але й спроби відмовитися від українського відчуття власної жертви, меншовартості й всього такого іншого, що супроводжує нас нескінченно”.
Минули роки як режисер працював в Україні, а театральна спільнота продовжує ширити спомини про Жолдака, який ламав систему, експериментував та, зрештою, надихав театралів на створення сучасних мистецьких форм.
