30 серпня пішов з життя поет Ілля Ісаакович Ріссенберг. Пішов, покинувши цей світ у передостанній день літа, розповідає “ikharkovchanin.com“.
Іллі Ісааковичу вдавалося поєднувати в одній особі хіміка і лірика. За таких поєднань зазвичай виникає алхімія – слів, образів, відтінків. Алхімія його слів була складною й шляхетною.
Майбутній поет з’явився на світ, здавалося б, у зразковій радянській сім’ї – батько фронтовик, інженер-хімік, мати вчителька української і російської мов, шкільний завуч. А ось дідусь, типографський набірник, був чудовим знавцем української і російської мов, й не менше добре знав ідиш і іврит, бо колись вчився в хедері – старорежимній релігійній школі, де мову Тори вчили з трьох років, саму Тору з п’яти, а Талмуд – з восьми. Дідусь з бабусею вдома розмовляли на ідиші, лунали записи єврейських пісень. Цей сплав мов і культур мав свій вплив на Іллю з самого раннього віку. Звідти певно походять складні образи й оригінальні рими.
Ілля пішов стопами батька, закінчив хімічний факультет Харківського університету. Захоплювався шахами, мав розряд кандидата в майстри спорту. У шахах, стародавній грі, він бачив і відчував красу. Поезія прийшла пізніше. В його поезії лунає музика віршів, і, здається, саме цій музиці підлягають сенси, часто лишаючись для невтаємниченого читача прихованими в хащах авторської уяви. Поет Ріссенберг – автор численних неологізмів; його мова багата, пластична, вона тече дивовижно й захоплююче. В ній взаємодіють слова слов’янські, єврейські, тюркські.
Він публікувався в багатьох журналах і збірниках, отримував літературні премії. Кращими взірцями поезії були, за його словами, такі, в яких “письмена горішнього розуму палають і печуть”.
З 1999 р. вів літературну студію в єврейському культурному центрі “Бейт Дан”. Була ще одна важлива для нього грань життя, краще сказати не грань, а стрижень, основа. Віра. Ілля Ісаакович був глибоко віруючою людиною. Відвідував дім молитви ще з тих часів, коли він був на напівлегальному становищі. Свій шлях до віри він називав “шляхом на шляху”.
Поет казав, що час – то форма мови, а мова – то форма часу. Тепер він поза часом, та залишилася мова, залишилося те, що було до початку часу – слово.
