Володимир Олександрович Марченко (7 липня 1922 року, Харків) – видатний радянський та український математик, академік РАН та НАН України, професор, доктор фізико-математичних наук. Далі на ikharkovchanin.
Ранні роки та освіта
Володимир Марченко народився у родині професора Харківського сільськогосподарського інституту Олександра Григоровича Марченка. У 1939-му році вступив до Ленінградського університету на фізичний факультет та одночасно на заочне відділення механіко-математичного факультету. До початку Другої світової війни Марченко закінчив два курси фізичного факультету та три курси мехмату. Через сильну короткозорість не був призваний до армії та залишався у Харкові під час окупації. Після визволення міста у 1943 році Марченко продовжив навчання на 4 курсі математичного відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1945 році. У 1948 році Володимир Марченко захистив кандидатську дисертацію “Методи підсумовування узагальнених рядів Фур’є”, а у 1951 році – докторську дисертацію “Деякі питання теорії одновимірних лінійних диференціальних операторів другого порядку”. У 1952 році Володимир Олександрович Марченко став професором Харківського університету.
Наукова діяльність
Відкриття та дослідження Володимира Марченка вплинули на цілі галузі математики та фізики. Він зіграв ключову роль у розвитку спектральної теорії – розділу математики, який допомагає описувати хвильові процеси, коливання та поведінку квантових частинок. Його дослідження зробили значний внесок у розуміння того, як можна “відновити” властивості середовища (наприклад, потенціалу у квантовій механіці), спостерігаючи за тим, як у ньому поширюються хвилі.
Він також знайшов важливі математичні зв’язки між абстрактними алгебрами (банаховими структурами) та простішими згортковими операціями, що дало змогу зробити обчислення більш зрозумілими та застосовними. Завдяки його працям стало можливо точніше розв’язувати складні рівняння, що зображують явища у фізиці, техніці та інженерії. Також Марченко досліджував стійкість обернених задач спектрального аналізу та розв’язав обернену задачу теорії розсіювання.
Спільно з математиком І. В. Островським Володимир Марченко розв’язав одну зі складних задач – обернену задачу для операторів з періодичними потенціалами. Ця робота допомогла краще зрозуміти, як за спостережуваними даними можна відновити внутрішні властивості математичних моделей, що описують фізичні процеси. Крім того, їм вдалося визначити ключові особливості “рішень Вейля”, які відіграють важливу роль у спектральній теорії.
Також Володимир Марченко з Є. Я. Хрусловим розробили “асимптотичну теорію” для особливих крайових задач – коли межа області має дуже складну, дрібнозернисту структуру.
Їхній підхід дав змогу точно виявити, до яких результатів прагнуть розв’язання таких задач, якщо структура кордону стає дедалі дрібнішою, та наскільки швидко відбувається це прагнення. Ці дослідження знайшли практичне застосування у таких галузях, як теорія пружності, акустика й гідродинаміка суспензій, наприклад, під час вивчення поведінки рідин із безліччю зважених частинок.
У 1960 роки Володимир Марченко спільно з Л. А. Пастуром почав активно розробляти спектральну теорію випадкових матриць та випадкових операторів. Їхні дослідження відкрили новий напрям у математичній фізиці, а отримані результати досі знаходять застосування в науці та інженерії.
Основні роботи
- “Деякі питання теорії одновимірних лінійних диференціальних операторів другого порядку” // Труди Московського математичного товариства, 1952.
- “Зворотна задача теорії розсіювання” – Харків, 1960. (у співавторстві із З. С. Аграновичем).
- “Крайові задачі в областях з дрібнозернистою границею” – Київ, 1974. (у співавторстві з Є. Я. Хрусловим)
- “Оператори Штурма – Ліувілля та їхні додатки” – Київ, 1977.
- “Нелінійні рівняння та операторні алгебри” – Київ, 1986.
Викладацька діяльність
Володимир Олександрович Марченко присвятив значну частину свого життя викладацькій та науковій діяльності у Харківському університеті. З 1950 року він почав працювати в університеті на посаді асистента на кафедрі теорії функцій, а у 1952 році став професором кафедри математичної фізики. У 1959 році Марченко очолив кафедру обчислювальної математики. Загалом він пропрацював в університеті понад 50 років. З 1961 року Володимир Марченко також обіймав посаду завідувача відділу математичної фізики в Інституті низьких температур та інженерної фізики імені Б. І. Вєркіна Національної академії наук України.
Нагороди та визнання
Володимир Марченко здобув безлічі нагород та звань:
- Ленінська премія (1962)
- Премія імені М. М. Крилова АН УРСР (1983)
- Державна премія УРСР у галузі науки і техніки (1989)
- Золота медаль ім. В. І. Вернадського НАН України (2009)
- Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (14 липня 2002 року), IV ступеня (20 серпня 2007 року) та III ступеня (24 серпня 2017 року)
- Член Норвезького королівського товариства наук та літератури (2001)
Станом на початок 2025 року Володимир Олександрович Марченко є найстаршим академіком НАН України та РАН.
Список використаних джерел інформації: