Дмитро Багалій відзначився професійною, політичною та громадською діяльністю. Він є автором понад 400 наукових робіт, серед яких переважна більшість присвячена дослідженню Харківського краю. Вчений очолював провідні наукові, культурні та освітні організації, був міським головою Харкова, одним з засновників Української Академії наук, зробив неоцінимий внесок для розвитку української культури та мови. Далі на ikharkovchanin.
Формування української ідентичності
Дмитро Багалій народився у 1857 році в Києві на Подолі у ремісничій сім’ї. Його виховувала тітка, оскільки мати померла, коли хлопчикові було чотири роки, а батько одружився. Двоюрідні сестри заробляли пошиттям кожухів, а брати майстрували чоботи. Сім’я тітоньки здавала в оренду кімнати бурсакам, які розмовляли українською мовою та любили співати українські народні пісні. Таким чином вже з дитинства Дмитро полюбив український фольклор.
Середню освіту він здобув у Київській гімназії № 2, яку закінчив у 1876 році. На вибір подальшого навчання історико-філологічний факультет вплинули два наставники: викладач давньогрецької мови О. О. Русов, який для учнів проводив екскурсії по Києву та вчитель історії Н. С. Тумасов, який сприяв формуванню прогресивних поглядів. Під час навчання у гімназії, Дмитро захоплювався літературою визвольного характеру, що вплинуло на його просвітницькі переконання й важливість “служити рідному народові”. Коли Дмитро вступив в університет св. Володимира, його науковий керівник В. Б. Антонович, залучив талановитого студента до архівних пошуків та археологічної роботи. Поза навчальним процесом, він відвідував культурно-просвітницький молодіжний рух “Кіш”, в якому познайомився з майбутньою дружиною, “Київську громаду”, що представляла українську інтелігенцію та Історичне товариство Нестора літописця.
Студент першокурсник поринув у дослідження історії, однак один з викладачів латини у Київському університеті, поводив себе грубо зі студентами й вони вийшли на протест. Конфлікт закінчився відстороненням від навчання на один семестр 9 студентів, серед яких був Дмитро. Щоб не гаяти час, йому порадили кілька місяців повчитись у Харківському університеті. У 1883 році Дмитро Багалій остаточно переїжджає до Харкова, де був обраний доцентом кафедри російської історії у Харківському університеті. Крім того, він у місті представляв інтереси “Київської громади” та руху “Кіш”.
Наукові розробки
У Харкові Дмитро Багалій почав займатися дослідженням української історії та культури. У період до 1917 року, його наукові розробки та громадська діяльність не суперечили російським поглядам на історію “незлитності та нероздільності трьох великих народів”, оскільки історична парадигма та категоріальний апарат ще не були сформовані остаточно. Проте він намагався виділяти національний рух у становленні української культури, за що у 1884 році був звинувачений у “хохломанстві”. Його роботи передали на розгляд російських рецензентів, які не знайшли “українофільських тенденцій”, але Дмитра все ж понизили до посади позаштатного доцента, що ускладнило його викладацьку діяльність.
Він намагався бути більш обережним у своїх працях. Перший різкий публічний виступ українською мовою відбувся під час проголошення лекції “Харків як українське місто” вже після Жовтневої революції у 1918 році.
Головний науковий інтерес Дмитра Багалія полягав у вивченні історії та культури Слобожанщини. Він вперше залучив архівний матеріал та представив історію колонізації Харківщини не лише урядовою, але й народною та монастирською. Суспільно-економічний аспект розкрив на прикладі ярмарок. Багалія по праву називають “літописцем Харкова”. Серед його фундаментальних творів можна відзначити “Історія міста Харкова за 250 років його існування” та “Історія Слобідської України”, новизна яких полягала у дослідженні суспільно-побутового напряму, а не військово-політичного.
Серед інших вагомих для історії України є роботи присвячені Григорію Сковороді, де автор підкреслив гармонію філософа між життям та педагогікою, філософією та релігією: “він жив, як вчив і вчив, як жив”, “релігія була для нього філософією, а філософія релігією”.
У 1906-1911-х роках, Дмитро Іванович Багалій був ректором Харківського університету, тому особливої уваги заслуговують труди, що стосуються його видатних діячів, серед яких В. Н. Каразін, П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, І. С. Рижський та інші.
Громадсько-культурна діяльність
У 1891-1904-х роках, Дмитро Багалій очолював Харківське Товариство грамотності, у 1893-1905-х роках був головою правління Харківської громадської бібліотеки. Доклав чимало зусиль для будівництва нового приміщення та поповнення фонду, особливо україномовних творів, оскільки вважав, що саме бібліотеки здатні бути центрами освіти для простих людей. З 1883 року завідував історичним архівом при Харківському історико-філологічному товаристві. Завдяки Багалію, архів отримав документи з харківських установ, фамільних документів видатних людей міста та інших джерел і став базою для наукових досліджень Гетьманщини й Слобожанщини.
Дмитро Багалій був одним з засновників вищих освітніх закладів для жінок і читав лекції на Вищих медичних курсах та Вищих курсах трудящихся жінок. Під час ректорства у Харківському університеті виступав проти заборони викладати українською мовою та за відкриття кафедри малоросійської словесності й малоросійської історії. Сприяв у наданні ступеня почесного доктора від Ради університету М. С. Грушевському та І. Я. Франку.
У 1901-1914-х роках був членом Харківської міської думи, а у 1914-1917-х роках – харківським міським головою. У 1917 році очолив Харківську “Просвіту”. У 1920-1930-х роках викладав історію України у Харківському та Полтавському університетах. У 1926-1932-х роках був першим директором Інституту ім. Тараса Шевченка, де багато працював над популяризацією творчості кобзаря.
Дмитро Іванович Багалій, як науковець та громадський діяч сприяв розвитку української культури. Про свою національну ідентичність говорив так: “Моя українізація не була примусовою, мала стихійний характер і закінчилась за студентських років до 1880 року. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець”.