Михайло Бойчук — один із найважливіших українських художників першої половини ХХ століття. Попри те, що оригіналів його робіт майже не залишилося, його вплив на покоління митців відчутніший, ніж у багатьох значно відоміших колег по цеху. Біографія артиста наповнена натхненними подорожами і знайомствами зі світовими інтелектуалами, які диктували історію європейської культури, а його мистецтво — це водночас одна із найбільших таємниць України і джерело левової частини сучасного вітчизняного мистецтва. Далі на ikharkovchanin.
Роботи Михайла Бойчука та його учнів у Харкові є великою інтригою для мистецтвознавців та істориків, адже супроводжуються радикальними змінами в їхньому стилі й політичними катаклізмами в країні.
Але ще до своєї роботи у Харкові Михайло Бойчук постав як феномен українського мистецтва на загальноєвропейській сцені й був оцінений головними критиками Парижу, заснував найскандальнішу мистецьку школу в Україні, створив назавжди втрачені тепер фрески у Львові та Києві й потрапив у вир найзнаковішої в українській історії культурної та політичної боротьби.
Хто ж такий Михайло Бойчук і чому ми говоримо про його мистецтво, не маючи можливості побачити більшість його творів?
Перші спроби в живописі
Михайло Бойчук народився наприкінці ХІХ століття у селі Романівка (нині — Тернопільська область) у незаможній родині. Він зростав у осередку традиційної культури, яка була нерозривно пов’язана із фольклором і християнськими ритуалами. Це і сформувало Бойчука як художника. Його перші спроби в малярстві були пов’язані із мистецтвом іконопису.
Згодом Бойчук переїхав на навчання до Львова, де тоді відбувалися процеси, важливі для національного відродження. Головним чином, у Львові розвивалося Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) на чолі з Михайлом Грушевським. Через НТШ Бойчук познайомився із митрополитом Андреєм Шептицьким, який був одним із головних меценатів українського мистецтва у Львові. Шептицький, високо оцінивши талант молодого іконописця, спонсорував навчання Бойчука у закордонних майстернях.
Навчання за кордоном
Спочатку Бойчук поїхав навчатися до Кракова. Його вчителем став імпресіоніст Леон Вичулковський, який писав переважно портрети знаті та сцени селянського життя. Але в Польщі на Михайла Бойчука найбільше вплинув художник сецесії (модерну) Станіслав Виспянський. Темою його творчості були християнство і релігійні символи, що виросли з іконопису.
Після здобутих успіхів у Краківській академії красних мистецтв, Михайло Бойчук, звернувшись до Шептицького, домігся переведення до Мюнхенської мистецької академії. Мюнхен був осередком розвитку сецесії (там цей стиль називався югендстилем). Квіткові форми й релігійні сюжети остаточно захопили Бойчука.
Згодом художник перебрався до Парижу, де сформував групу неовізантистів (згодом, група бойчукістів). Ідеєю неовізантизму було осмислення візантійських середньовічних ікон в сучасних формах. На неовізантизм Бойчука впливає і народне українське мистецтво.
У неовізантизмі існувала також національна ідея. Російська імперія часто представляла київські середньовічні ікони як російські, організовуючи виставки в країнах Західної Європи. Неовізантисти намагалися повернути Україні її історію та мистецтво й ці спроби були вдалими.
Перші виставки Бойчука і послідовників високо оцінила паризька публіка. Роботи в стилі середньовічного київського іконопису висіли поруч із картинами прославлених артистів, Анрі Матісса, Поля Сіньяка та Моріса Дені (який вплинув на Бойчука в Парижі), але критики відгукувалися про них холодно. Кого вони відзначили, так це бойчукістів. Найголовніший французький поет першої половини ХХ століття (якого українські діти вивчають у школах) Ґійом Аполлінер також вказав на важливість збереження культурної спадщини Києва. Поет вважав, що французькі митці мають зацікавитися цією групою художників.
Повернення на батьківщину і подорож до Києва
Повернувшись у Львів, Бойчук створив інтер’єр для кількох храмів і займався реставрацією старих. Згодом йому довелося поїхати до Російської імперії. У східній і центральній частинах України залишилося значно більше візантійських храмів, ніж у західній, адже центр Русі перемістився на захід через півстоліття після ослаблення Візантійської імперії, а завоювання Києва Монгольською імперією, внаслідок чого культурним осередком України стала Волинь, а не Наддніпрянщина, відрізало Русь від Константинополя.
Михайло Бойчук — приклад художника-інтелектуала. Він досліджував не тільки руську спадщину, але і єгипетське мистецтво, і далекосхідне, подорожував у Італію, вивчаючи античну, середньовічну і ренесансну культуру. Усе це вплинуло на нього і учнів.
Після падіння Російської імперії в Україні почали розвиватися національні інституції. Михайло Бойчук став членом Української академії мистецтв (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де заснував свою школу.
Радянська окупація Києва
Війна із більшовиками і поразка України в ній ускладнили навчання. Окрім того, нова влада переслідувала церковних діячів, знищувала храми і релігійну літературу, тому іконописці опинилися в небезпеці.
Новими сюжетами школи стали селянські, а релігійні образи художники маскували під ідеологію. Головний мотив школи в цей період — збирання врожаю в саду. За зображенням селян прихована алюзія на Райський сад, у якому українці знаходять спокій. Картину доповнюють фольклорний та літературний образ саду в Україні. У цей момент бойчукісти цитували не тільки візантійський іконопис, але й народні картини та барокові козацькі зображення, де Едем був ключовим ідейним елементом.
Селяни на цих зображеннях подібні до ликів святих, іноді вони навіть наділяються атрибутами з церковних зображень. Стінопис у Луцьких казармах у Києві «Робітники й селяни, об’єднавшись у Пролетарській Революції, знищують гідру капіталізму» зображував фольклорно-християнського персонажа Юрія Змієборця.
Роботи учнів також відсилають до релігійних сюжетів. Графіка Івана Падалки «Будівництво Держпрому» нагадує біблійний сюжет про будівництво Вавилонської вежі.
Червонозаводський театр у Харкові
Чим інтенсивніше влада більшовиків утверджувалася в Україні, тим складніше було бойчукістам. На першому пленумі оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УРСР у 1933 році Бойчук публічно відмовився від свого іконописного мистецтва і засудив старих колег зі Львова та мецената Андрея Шептицького, щоби продовжувати роботу школи. На бойчукістів організовувалися напади у пресі та в колективі Київського художнього інституту, де майстер викладав.
Однією з останніх робіт Бойчука стала робота в харківському Червонозаводському театрі (нині — ДК ХЕМЗ, проспект Героїв Харкова, 94). У 1933 році, в розпал репресивної кампанії Голодомору, для інтер’єру театру бойчукісти створили стінопис «Свято врожаю». У процес створення втрутилася партійна влада, вносячи зміни в оригінальний ескіз. Урешті, з фінальної версії зникли всі риси неовізантизму й кубізму, властиві пізньому стилю школи.
Згодом влада знищила стінописи у Червонозаводському театрі, як і більшість інших робіт Михайла Бойчука і школи.
Попри відмову від старої творчості, Михайло Бойчук, його сім’я та учні були засуджені до розстрілу і страчені в 1937 році, але мистецтво школи залишалося актуальним протягом десятиліть. Наступні покоління художників вчилися у тих учнів Бойчука, яким пощастило вижити. І хоча творчість майстра майже втрачена для нас, його вплив як викладача був набагато ціннішим за його індивідуальне мистецтво.
Більше про Михайла Бойчука та бойчукізм ви можете прочитати у книзі Людмили Соколюк «Михайло Бойчук та його школа».