19 Березня 2024

Про Харківські театри в період Другої світової війни

Related

Перегони як унікальний вид спорту: що слід знати про нього?

Серед поціновувачів адреналіну, швидкості та неймовірних вражень перегони є...

ФК Баварія та adidas наближають до перемоги кожного!

У самому серці баварської пристрасті до футболу існує улюблений...

Виготовлення шевронів для українських угорців у лавах ЗСУ

Вкрай важливо підтримувати наших захисників. Саме тому, виготовлення шевронів...

Share

За часів Другої світової війни буквально за кілька місяців уся територія України була окупована. Харків звичайно ж не став винятком із цього правила. Вже 24 жовтня 1941 року частини ворога крокували Харковом. Звичайно ж навіть у такий важкий час люди залишаються людьми і окупанти прагнули урізноманітнити своє перебування в місті. Одним із варіантів розваг, звичайно ж, були харківські театри. Як організовувалась робота даних театрів? І що відбувалося за лаштунками? Далі на ikharkovchanin.

Початок окупації, відомі трупи та твори

Відразу наприкінці 1941 року окупаційна влада сформувала нові театральні трупи під назвою український драматичний театр під керівництвом І.Гірняка та український оперний театр під керівництвом В.Ходського. Звичайно ж більшість довоєнних артистичних сил було евакуйовано на схід. Це спочатку дуже позначилося на рівні вистав. Але все ж таки професійні актори в місті були наприклад: К.Морозова, Т.Ріжок, Копнін, Б.Гмиря, Грохов.

Драматичний театр імені Шевченка у цей період ставив драми, оперети, концерти, балети, опери для військових та місцевого населення. Для військових виділялися місця у партері, а місцеві займали місця на гальорці. У неділю тут проводилися вистави суто для військових. На перших парах усі відзначали нехватку акторського складу, але німці завзято працювали над залученням людей до театру.

Харківська національна опера спочатку обслуговувала здебільшого окупантів. Тому репертуар дуже сильно змінився порівняно з тим, що був до війни. Серед творів, які тут грали були:  “Паяци”, “Циганський барон”, “Травіата”, “Кармен”, “Лебедине озеро” та “Корсар”. Лише десь за півроку після окупації репертуар Харківської національної опери було розширено, а спектаклі почали проводитись і для цивільного населення.

Усі музично-хорові трупи та артисти національної опери дали просто величезну кількість концертів, як для цивільного населення, так і для окупаційних військ. Так у програмі одного з концертів харківської національної опери були помічені Морозова, Горохів, Шишацька, Савін, Неділько, Гмиря, Габринович та Писарєва, які виконували різні твори Россіні, Штрауса, Бетховена, Пуччіні, Чайковського, Верді, Гулака-Артемовського, , Лисенка, Рахмановича та Костенка.

Найвідомішою трупою того часу був Український національний хор під керуванням В.Ступницького, який налічував цілих 23 співаки, 36 музикантів, ансамбль бандуристів, що складається з 9 осіб. До співаків входили Ю.Плевако, В.Журба, І.Соловйов, серед бандуристів був син Гната Хоткевича Богдан, а музикантами командував В.Комаренко.

Причини артистів, які спонукали служити в театрі за часів окупації

Як же залучити більше акторів до театрів? Звичайно ж у таких театрах грали самі українці, адже з Німеччини сюди начебто ніхто не приїхав. Але чому ж люди погоджувалися грати у театрах за окупаційної влади? Ну найголовнішою причиною було те, що німці видали закон, що всі громадяни мали з’явитися на місця своєї роботи. І як вчителі повернулися до шкіл, де вони викладали, а продавці у сої магазини, так і всі актори повернулися до своїх театрів, де вони грали ще перед початком війни. І всім сказали працювати. Єдиною вимогою для акторів була жодна політика. Актори просто почали свою роботу, як і всі інші, у них банально не було іншого виходу. Дуже мало людей, які на той момент не підкорилися наказу нової влади. Наприклад, досить відомий режисер Марк Терещенко перестав працювати в театрі, але це швидше виняток із правил. Більшість повернулася на сцену, але навіть за таких обставин акторів не вистачало, тому окупаційна влада активно вербувала молодь до театру. Ось саме молодь дуже охоче йшла до театру з абсолютно різних причин. Хтось йшов сюди заради якогось харчування, хтось через честолюбство, а хтось ховався в театрі від угону до Німеччини.

Про вистави тих, що проходять на той час

Як казали очевидці тих років, репертуар не підбирався окремо для німців і окремо для місцевого населення. Були, звичайно ж, спеціальні спектаклі під назвою “нур фюр дойче”, що призначалися спеціально для німців. Але навіть на ці вистави пробиралися харків’яни. Іноді були й вистави, які призначалися суто для українців, але там можна було завжди зустріти німців. Але як казали очевидці, українські глядачі самі винні в “нур фюр дойче”. Справа в тому, що німці були дуже інтелігентними глядачами. Солдати завжди мали піти в лазню, а після неї неодмінно до театру. У театрі вони завжди сиділи з прямими спинами, побожно. А ось українці як кажуть дуже сильно сміялися, тупотіли ногами і обговорювали все, що відбувається на сцені. Іноді, якщо виставу набридло дивитися, українці могли з бурхливими розмовами покинути зал. Звичайно ж це заважало іншим присутнім дивитися виставу. Саме тому була якась сегрегація, яку все одно порушували через непідкупний інтерес до тих чи інших уявлень. Загалом реалії вносили свої корективи і за часів окупації Харкова, що німцям, що українцям доводилося вживатися разом, проте місцями у них це виходило. Хоча спочатку окупанти намагалися створити повну сегрегацію.

Про ставлення до артистів після звільнення

Після звільнення Харкова, звичайно, почалися гоніння на тих, хто сприяв окупантам у їхніх справах. Акторів теж порахували співучасниками і тому навіть якщо людині пощастило, якимось дивом уникнути в’язниці, він переживав моральні муки. Його просто спрямовували працювати до страшних людей, які найчастіше труїли саму людину.

Наприклад, актриса Тамара Спин розповідала свого часу, що секретар парторганізації Лія Бугова, в майбутньому народна артистка, заявляла ще на перших зборах, що дахи театрів будуть покрашені кров’ю тих, хто працював у них за часів окупації. А ці ж люди сиділи в залі і не могли повірити своїм вухам. Такі утиски та відчуття себе людиною третього ґатунку були повсюдно не лише у Харкові, а й у всій Україні.

Звичайно ж так було не з усіма акторами, дехто незважаючи на те, що грали для окупантів, змогли благополучно влаштувати своє життя. Таким прикладом є Борис Гмиря, який у майбутньому навіть зміг отримати звання народного артиста. Існує навіть певна легенда, що коли Борис Гмиря брав участь на Декаді українського мистецтва в Москві, його виступ дивився Сталін. Керівник СРСР вирішив поцікавитися, чи має такий прекрасний соліст якесь почесне звання. Звичайно ж, йому відповіли, що ні, адже у війну він співав перед фашистами. ”Треба сказати, що ті, хто йому аплодував, мали непоганий смак” – сказав Сталін. Саме після цього випадку Гмирю нагородили.

Але не дивлячись на це, засудження Гмирі за те, що він співав самому Гітлеру, переслідувало його все життя. Звичайно, це дуже ображало його. Сумно також те, що це всього-на-всього легенда, адже Гітлер ніколи не приїжджав до Харкова. Борис Романович Гмиря справді виступав у театрах Харкова та Полтави за часів окупації, але перед Гітлером навряд чи. Через розрив зв’язок і потрапляння до шпиталю, артист не встиг евакуюватися з міста, але під час окупації завжди поводився так, щоб ніхто не міг його дорікнути добровільній співпраці з окупантами. На жаль, як вже казалося вище це йому не допомогло і на нього все одно поставили клеймо зрадника. 

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.